"ДОСЛІДНИКИ"

"ДОСЛІДНИКИ"

Ми починаєм своє дослідженяя з пошуку історичного дос"є. Щоб зрозуміти чи зможе інквізиція постати в сучасному світі, нам потрібно зрозуміти чому цей орден зміг виникнути в середньовіччі. Тож розпочнемо свою цікаву подорож. Інквізиція (від латинського: inquisitio - розвідку, дослідження, розшук) - це судово-слідчий орган, створений для виявлення в Церкві її замаскованих ворогів, їх переконання і перевиховання а в разі їх непоправність відлучали їх від Церкви. Таким чином, діяльність інквізиції була спрямована на розслідування злочинів проти релігії. До цих злочинів, головним чином, ставилися різні єресі, які полягали в спробах усвідомити і провести в маси населення альтернативні уявлення про релігійному світогляді, релігійному культі і ставленні до правлячої Церкви. У Середні віки, коли менталітет більшості населення значно відрізнявся від сучасного, єресь вважалася набагато більш серйозним злочином, ніж політичні і кримінальні злочини. У ті часи християнська ідеологія була державною ідеологією, релігія розглядалася не тільки як основа моральності, а й взагалі, як основа громадського порядку. Заперечення церковного авторитету було заколотом також і проти державної влади і загрожувало цілісності держави. До установи інквізиції духовні суди перебували у віданні єпископів 1. Діяльність єпископських судів носила характервідокремлений тимчасовий і несистематичний. Єпископи зазвичай очікували, коли народний поголос вкаже їм на окрему людину або групу людей, підозрюваних в єресі. Далі необхідно було довести провину виявленого підозрюваного і покарати його. Однак, після альбигойских хрестових походів, коли відкритий опір єретиків було зламано, вони почали ретельно ховатися. Сектанти старанно виконували всі обряди віри і було дуже важко знайти зовнішні докази їх провини. З іншого боку, духовенство, мало сведущее в богослов'ї, часто було не в змозі розпізнати єретика і добитися в нього визнання, оскільки єретики, які звикли до глибоких роздумів, були більш розвинені, ніж воно. Для цієї мети були потрібні люди, спеціально підготовлені до дослідження чужих переконань. 

Виявилося, що жебручі ордени-домініканці і франціскіанци - найбільш придатні для роботи, яка була не під силу єпископським судам. На їх основі можна було створити спеціальні та постійні суди, призначені виключно для придушення єресей. Ці суди були ізольовані від місцевих пристрастей і особистих рахунків. Величезна популярність жебракуючих ченців забезпечувала старанне сприяння населення і могутніх місцевих сеньйорів, чия підтримка була необхідна. Жебручі ордени були особливо віддані римським папам, які зробили з інквізиції на основі жебракуючих орденів потужне знаряддя для посилення впливу Риму і знищення залишків незалежності місцевих церков. Так що в XIII в пристрій інквізиції, було вручено піклуваннюдомініканців і франціскіанцев і виявилося досить дієвим засобом проти єресі. 

Деякі історики вважають, що Інквізиція народилася 20 квітня 1233, коли тато Григорій IX підписав дві булли. Перша з них була звернена до єпископів, з «проханням» передати повноваження з переслідування єресі провінційним установам ордена Св.Домініка, але з «поваги і любові до Святого Престолу» усіляко сприяти їм у виконанні цього завдання. Друга булла звертається до провінційним «пріорам і братам ордена проповідників, інквізиторам» з прямою вказівкою приступити до розшуку, випробуванню і покаранню єретиків «закликаючи на допомогу світську владу, якщо в цьому зустрінеться потреба».Таким чином, Григорій IX дав початок системі, яка стала основою інквізиції: надавати провінціалу чернечого ордену (домініканців або франціскіанцев) права призначати братів, підготовлених до виконання свого завдання і які в межах своєї провінції для розшуку і випробування єретиків користувалися владою, наданою їм Святим Престолом . У перший час існуванняінквізиції мінімальний вік інквізитора не обмовлявся; були випадки призначення молодих і недосвідчених людей. Пізніше це питання було врегульоване: Климент V визначив мінімальний вік інквізитора в 40 років. Подальша еволюція інквізиції полягала в упорядкуванні взаємовідносин між повноваженнями інквізитора і єпископа, уточнення принципів взаємодії зі світською владою, розпорядження грошовими коштами, що надходять від конфіскацій та штрафів. З плином часу змінювався і вдосконалювався також склад інквізиційного трибуналу. На перших порах, коли інквізитори отримали доручення діяти, їх влада, відповідальність, обов'язки і права залишалися скоєно невизначеними. У інквізитора ще бачили єпископських помічників у відправленні старої судової практики проти єретиків. Щоб визначити головні принципи, якими повинна була керуватися інквізиція, в 1243 і 1244 рр.. в Нарбоні було зібрано велику нараду єпископів навколишніх провінцій. Результатом був довгий ряд канонів, що став статутом інквізиції. Єпископи відмовлялися від права суду і приведення у виконання рішень. Рішення у справі має відтепер прийматися інквізитором, а якщо в судовому засіданні бере участь єпископ або інше важливе особа, то їх згадують як членів суду. Передача юрисдикції у справах єретиків від єпископів інквізиторам вела до ускладнення відносин між ними. Інквізитори спочатку дозволяли собі виносити рішення від свого імені, не згадуючи єпископів, але їм було вказано не засуджувати єретиків і не накладати на них покарання без узгодження рішення з єпископом. Протягом деякого часу папи продовжували вважати єпископів відповідальними за придушення єресі в їх єпархіях і справжнім джерелом духовного правосуддя. Інокентій IV у своїх приписах в 1245 і 1247 рр. вказує єпископам невтомно працювати над зверненням єретиків, а у випадках винесення вироку радитися з інквізитором та іншими досвідченими людьми про те, чи потребують порятунок грішника й інтереси віри, щоб вирокбув винесений або скасований. Однак, вже в 1248 р Валансьенскій собор прямо зобов'язав єпископів оголошувати і виконувати рішення інквізиторів під загрозою, що їм буде заборонений вхід у власні церкви. Досить довго питання про участь єпископів у судочинного процесі інквізиції викликав суперечки і суперечливі папські приписи. Лише в 1273 р Григорій X вказав, щоб інквізитори, постановляючи вироки, що тягнуть важкі засудження, радилися з єпископами або їх довіреними. Згодом це рішення Григорія X ніколи не скасовувалося 1. Незважаючи на зіткнення, на практиці інквізитор і єпископ майже завжди діяли відповідно до не тільки у винесенні рішення, а й в усій справі. Але в цілому діяльність інквізиторів була поставлена ​​в повну незалежність від єпископа. Оскільки інквізитори призначалися з числа братів чернечих орденів, то в процесі розвитку інквізиції підлягав врегулювання і питання про підпорядкованість інквізиторів своїм орденським генералам. Франціскіанци намагалися привести своїх інквізиторів до покори, даючи їм повноваження на певний термін. Домініканці цього не практикували. Головна проблема полягала в тому, що інквізиторських повноваження давалися татом, і відняти їх міг тільки він. Таким чином, виникла суперечлива ситуація: інквізитори були відповідальні перед своїми генералами як ченці, але як інквізитори вони давали звіт у своїх діях тільки Папі. У 1418 р Мартін V розпорядився, щоб інквізитори, призначені самим папою, не підкорялися своїм орденським начальникам і навіть могли їх переслідувати. У 1439 р Євгеній IV, а в 1474 р Сікст IV підтвердили постанову Климента IV, згідно з якими інквізитори, якщо вони не призначені самим папою, могли переміщатися рішенням генералів і провінціалів орденів. За генералами орденів було визнано право переміщати і карати своїх інквізиторів. Ще однією проблемою було вирішення питання про покриття витрат інквізиції і розподіл коштів, що надходили від штрафів та конфіскацій. Відносно витрат на утримання інквізиції, в різних землях встановилася різна система. В Італії всі витратина інквізицію несло держава. На північ від Альп це було не прийнято, але король піклувався про зміст інквізиції. Ця турбота, по більшій частині, виражалася в будівництві та утриманні інквізиційних в'язниць за королівський рахунок. Іноді цей обов'язок брав на себе відповідний єпископ. Система розподілу доходів від штрафів та конфіскацій з часом також змінювалася. У 1288 р тато Микола IV наказав всі суми, одержувані від штрафів та конфіскацій передавати людям, обраним за згодою єпископа і інквізитора і постановив, що ці суми можуть витрачатися тільки з дозволу єпископа і з наданням йому докладного звіту про їх витрачання 1. Проте вже в 1304 р Бенедикт XI заборонив єпископам вимагати звіти; відтепер інквізитори повинні були надавати їх тільки в папську канцелярію або особливим папським уповноваженим 1. Це рішення відкрило широке поле діяльності для інквізиторського свавілля з вибивання грошей у населення. Якщо мали місце коливання при впорядкування відносин між церковними судовими властями, то у відносинах інквізиції зі світською владою невизначеності не було. Вже з перших кроків інквізиція надавала послуги світської влади, підпорядковуючи єретиків світським законам. Тому світська влада прагнула дати інквізиції міцну організацію, щоб вона могла ще ефективніше допомагати розкриттю і покаранню релігійних злочинів. Інокентій III на Латеранському соборі 1215 р. низкою постанов визначив ставлення Церкви до єретиків, а також обов'язки світської влади знищувати їх під загрозою звинувачення у віроломстві. Правителями католицьких земель видавалися суворі едикти проти єретиків. З них найбільш знаменитий кодекс Фрідріха II, виданий у період з 1220 по 1239 рр. низкою указів, і регламентував переслідування єретиків на основі канонів Латеранського собору. Після установи папської інквізиції, Фрідріх II надав у її розпорядження всі сили держави. Інквізитори мали право вимагати втручання чиновників, щоб схопити тих, кого вони визнавали єретиками і тримати їх під арештом аж до виголошення вироку. Закони Фрідріха були внесені в Corpus Juris (Відомості законів), як основні положення канонічного права і номінально не скасовані до XIX ст. Інокентій IV 15 травня 1252 р видав буллу «Про винищуванні», яка встановлює систематичне переслідування єретиків як суттєвий елемент кожної держави і кожного міста. Держава була зобов'язана затримувати всіх підозрюваних у єресі й укладати їх у в'язницю, пересилати їх до інквізитору і протягом п'ятнадцяти днів приводити у виконання будь-яке рішення, винесене за звинуваченням у єресі. Світська влада була зобов'язана на першу вимогу застосувати тортури до тих, хто відмовляється видати єретиків. Будь-яке перешкоджання або навіть зволікання з боку світських посадових осіб з приведенням у виконання рішень та вимог інквізиторів у справі про єресі вабило підозра у співчутті єретиків. Наслідком цього могло бути як мінімум відмова від посади. Таким чином, і приватні осіб і держава ставали помічниками інквізиції під загрозою покарань аж до звинувачення в єресі.Будь-які світські закони і постанови, які заважали виконанню інквізицією своїх обов'язків, оголошувалися не мають сили. Тому можна говорити також, що інквізиція стала з часом справжньої господинею законодавства всіх країн Європи, які вона могла змінювати на свій розсуд.

Ще один цікавий факт, про який ми дізнались, що останньою людиною, яка була покарана Інквізицією за порушення релігійної доктрини, був вчитель, покараний за свою приналежність до деїзму. Природно, його стратили - у той час дуже рідко застосовувалися дрібні покарання. Іспанська інквізиція, проте, офіційно проіснувала до 1834 року. Якщо чесно, то слід Інквізиції простежується до цих пір - річ у тому, що бюрократія Католицької Церкви буквально врятувала Інквізицію від повної заборони. Інквізицію кілька разів перейменовували, і тепер вона відома під назвою Свята Конгрегація або "Конгрегація вчення про віру". Основні функції залишилися незмінними, правда, зараз нікого не спалюють на вогнищі. У сучасної інквізиції є і власний виконавчий орган. До речі, нинішній папа протягом чверті століття був Великим інквізитором, тобто очолював цю "Найсвятішу Конгрегацію". Примушує задуматися, правда?